Волонтерство — благородна, складна і рятівна місія. Якими якостями повинен володіти той, хто допомагає? На які запити реагувати? Якими принципами керуватися? Про будні волонтера нам розповіла Валентина Мартиненко, для якої допомагати іншим — це ще і допомагати собі справлятися з викликами сьогодення, тривожністю і невизначеністю.
Кожному у нашій громаді, хто зіштовхнувся з реаліями війни, має рідних і близьких на фронті, шукає тої чи іншої допомоги, знайоме ім’я — Валя. Та сама хоробра дівчина, яка попри небезпеку, сідає в машину і самостійно везе зібрану допомогу до пункту призначення. Сьогодні разом з Валентиною працюють і інші волонтери та водії, які зібралися у дружну команду. А починалося все із бажання зробити якомога більше, бути корисною, тут і зараз, рятувати…
Вперше поїхали в Київ, щоб допомогти одиноким людям
“У ті дні транспорт у столиці зупинився і стареньким людям важко було навіть дістати продукти. — розповідає Валентина. Мій знайомий працює у Благодійному фонді, який саме такою категорією людей опікується, тому вирішила включитися в цей процес і я”. Запакувавши автомобіль продуктами, 28 лютого, Валентина вперше вирушила тривожним маршрутом. Допомогу передала, а коли вирішила повертатися, зробила про це оголошення у соцмережах, задля того, щоб попутно забрати додому людей, які не змогли чи не встигли вибратися раніше. Неочікувано для Валентини, на пост зреагувало багато людей, більшість з них зовсім не знайомих. І повертаючись додому з першого “благодійного рейсу”, вдалося вивезти з Києва 48 людей, яких доставили до Звенигородки та Ватутіного.
Станції швидкої допомоги, працівники яких потребували підтримки
Менше чим через тиждень, разом з однодумцями, вирішили їхати знову. Бажання допомагати переростало в неймовірно потужну енергію і далі. До Валентини почали звертатися люди. Однією з таких стала знайома зі Звенигородки, син якої працював у Києві на станції швидкої допомоги. Він разом з колегами потребував елементарної допомоги — предметів першої необхідності, їжі, адже з першого дня війни додому вони не їздили, а цілодобово надавали допомогу людям. Там в медичному закладі і жили, знаючи, що кожної хвилини їхньої допомоги потребує дев’ять поверхів пацієнтів.
Не роздумуючи вирішили їхати. На той період разом з Валентиною колоною в дорогу вирушало вже шість автомобілів. Із собою мали зібрані продукти і багато хліба, який спеціально для нас напекли стецівські люди, власники магазину “Богдан”.
“Ми все передали і отримали море вдячності. Та одна емоція працівниці підстанції розчулює і досі — вона почала плакати, коли побачила хліб у нашому багажнику. Плакати від вигляду простого хліба, і мабуть, від втоми і розпачу. Ця картина запам’ятається мені назавжди”. — ділиться спогадами Валентина. “Вже згодом, коли про нас дізналися колеги цих людей з інших Київських підстанцій швидкої допомоги, наш маршрут поширився і на них. За три тижні ми здійснили ще п’ять таких поїздок, кожного разу на зворотному шляху, забираючи людей, які хотіли виїхати з Києва”.
Чернігів та страшні історії його околиць
“Перша поїздка в “гарячу точку” була саме в напрямку Чернігова. Маршрут в такі місця вибудовується дуже виважено. Спершу потрібно зв’язатися з кимось із військових, щоб знати коли безпечніше їхати і яким маршрутом. Так було і з поїздкою до Чернігова. Зв’язалися зі знайомим та дізналися про найголовніші потреби. Тоді це була їжа, зарядки до телефонів та інші речі. Разом з водієм вирушила у дорогу. У той період у Чернігівській області було дуже неспокійно. Нам назустріч їхали розбиті автомобілі, було чутно вибухи. До самого Чернігова ми таки не доїхали 13 кілометрів і вирішили залишити допомогу в найближчому селі. Як зараз пригадую стареньку жінку, яка сидить собі на лавочці і каже нам: “А куди ви поїдете, там же росіяни он в полі?…”. А набоями розміром з руку всипане усе село… на той момент у ньому залишилося близько двадцяти людей, як розповіла усе ж та жінка. Найпершим в цьому селі вбили батюшку, а тоді розстріляли церкву…
Допомогу залишили в старому будинку, на який вказали місцеві, тижня за два її все-таки забрали ті, хто потребував. А ця перша поїздка в “гарячу точку” запам’яталася на все життя — стара на лавці, пусті хати, чоловік з домовиною на причепі авто, що їздив селом з марною надією на допомогу у похованні односельця”…
Маршрути
А далі маршрути волонтерів почали формуватися, виходячи з прохань військовослужбовців — спочатку знайомих хлопців з Ватутіного та Звенигородки, згодом і їх побратимів. До Валентини у партнери долучився місцевий депутат та волонтер Ярослав Лупаїн зі своїм пасинком, які і сьогодні дружно формують та доставляють допомогу бійцям. “Ярослав став надійним партнером, сильним плечем і підтримкою нашого волонтерського осередку. Він відповідає за більш “чоловічі” напрямки у нашій діяльності”.
Разом були на східному напрямку — Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут, Краматорськ та попутні населені пункти.
Доставляли допомогу на південь країни — Херсонську, Миколаївську та Запорізьку області. Були в місті Іванків за день до його повного звільнення. Згадують, як довелося їхати по сумнозвісній Житомирській трасі, спостерігаючи усі жахаючі картини узбіч.
“Ми ніколи не їдемо одним днем. Це майже нереально, адже потрібно заїхати у велику кількість точок, зв’язатися з багатьма людьми, подолати не один блокпост. Тому кожного разу шукаємо місце для ночівлі — переважно готелі, мотелі чи зупиняємося у військових. Відпочиваємо і вирушаємо далі.
Ще одним важливим напрямком і маршрутом стало відвідування військовослужбовців у шпиталях та забезпечення їх гуманітарною допомогою”.
Організаційні деталі
Зареєструвала свою діяльність Валентина у Черкасах, у Благодійній організації “Січ”.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ І ЧЕСТЬ — девіз цієї організації. Її діяльність — це гуманітарна допомога на передову та відправки до “гарячих точок”. Волонтерка каже, що це значно розширило можливості щодо контактів, якісної допомоги, партнерів, організацій. Згодом волонтери зареєстрували в місті “Ватутінський осередок громадської організації “СІЧ”.
“Серед інших дякуємо Олександру Климчуку, який безкоштовно надав нам у користування приміщення, де маємо змогу розміщувати зібрану допомогу, пакувати посилки. Також тісно співпрацюємо з Петром Мацепою, Сергієм Хроменком, Костянтином Гущею, от.Андрієм, Віктором Горобцем, організацією “СІЧ”.
І загалом, Валя розповідає, що кількість охочих допомагати її розчулює. А коли з пропозиціями допомогти звертаються незнайомі люди чи взагалі організації — відчуваєш, що робиш неймовірну справу.
Із прикладів неочікуваного зворотного зв’язку — зібрані шістдесят дві тисячі на генератори за півтора дня. Звернення до мене Американської діаспори. Подруга у Польщі, яка зібрала гроші, оформлюючи патріотичні дитячі малюнки у магніти.
“Серед різновиду нашої діяльності є і швейний напрямок — тут дівчата безкоштовно шиють необхідні речі для бійців на передову — розгрузки, плитоноски тощо.
Дивують приємно і близькі, які розуміючи, що я у волонтерстві цілком і повністю, підтримують. Мій чоловік відремонтував і зібрав три машини, які згодом стали у нагоді військовим.
Ми тісно співпрацюємо з добровільним медичним об’єднанням, що базується у 20 кабінеті Палацу культури, з Ватутінськими та Звенигородськими волонтерами і підприємцями. Тальне, Христинівка, Умань — знають і довіряють нам і у цих містах.
Допомогу ми возимо прямо в окопи — така наша особливість. Через штаби не передаємо. Тільки з рук у руки, тільки у взаємодії з військовими”.
Волонтерство — як я його відчуваю?
“За місяці активної діяльності довелося побачити та зіштовхнутися з величезною кількістю подій та реакцій. Повна довіра і сприйняття, і навпаки — зверхність чи несерйозність ставлення. А як же? Дівчина-блондинка зібралася їхати в окопи. — сміється. Та це лише на перший погляд. Кому довелося зі мною розговоритися, роззнайомитися, ставляться до мене серйозно. І враження першої зустрічі змінюється на повагу і партнерство.
Торуючи непрості шляхи, є моменти про які говорити не хочеться… вони страшні, але їх неможливо “розбачити” чи забути… Таке лишається моєю особистою раною. Але відправляючись у напрямку гарячих бойових дій, таких зупинок не оминути.
Активна діяльність рятує мене від навали негативних новин, дозволяє абстрагуватися, включитися в процес з користю. А ще, у цей період в життя приходять дуже світлі люди. Я неймовірно вдячна кожному, хто мені довірив ці дорогоцінні багажі, хто став поряд зі мною, хто надійно стоїть за спиною, оберігаючи і захищаючи. З такою підтримкою нам під силу ще не один маршрут.
Йдемо до Перемоги”.
Олександра ДЗЮБА