45 років від дня страшної трагедії

   Шахта “Юрківська-Західна”. 15 лютого 1977 рік. Страшна трагедія у той день забрала життя дванадцяти шахтарів — молоді та заповзяті трударі того дня не повернулися додому, а спогади про ту непоправну трагедію і до сьогодні викликають розпач і жах. 15 лютого виповниться 45 років від того дня. 45 років туги і жалю усієї шахтарської спільноти, усього міста.
   Напередодні цієї дати у Ватутінському міському історичному музеї відбулася зустріч очевидців трагедії. І зустріч ця сколихнула увесь мул розпачу, який довелося пережити тим, хто 15 лютого 1977 року відпрацьовував свою зміну на шахті “Юрківська-Західна”. Шахта ця, за словами шахтарів, не була надто глибокою та небезпечною та попри це, саме на ній стався наймасштабніший нещасний випадок у нашому місті та надскладна аварія за мірками шахт тодішнього Радянського Союзу. Причиною гибелі працівників шахти стало затоплення. У той період відбулося потепління, до талої води на поверхні шахти додалися і надзвичайно сильні та затяжні дощі. Саме водяна стихія і забрала життя дванадцятьох шахтарів.
     Бондарь Михайло Тимофійович, 1943 року народження
     Гриценко Олександр Леонтійович, 1936 року народження
     Доценко Микола Афанасійович, 1936 року народження
     Завалій Анатолій Матвійович, 1931 року народження
     Кононенко Іван Якович, 1945 року народження
     Ліпінський Іван Тимофійович, 1944 року народження
     Мізін Віктор Якович, 1941 року народження
     Мукосій Анатолій Іванович, 1942 року народження
     Носаченко Анатолій Іванович, 1928  року народження
     Притуляк Олександр Петрович, 1949 року народження
     Скрипник Віктор Миколайович, 1949 року народження
     Черновол Віталій Степанович, 1943 року народження
   Ці прізвища назавжди закарбовані у пам’яті ватутінців, цих людей пам’ятають і донині колеги, яким довелося бути свідками тих страшних подій.
   Поділитися спогадами до музею прийшли: Комісарчук Анатолій Павлович, Бабченко Григорій Севастьянович, Клівак Анатолій Сидорович, Зубрицький Олександр Якович, Капустян Микола Іванович, Крижановський Михайло Михайлович. 
   Майже кожен із присутніх зізнався, що в ніч перед зустріччю не могли спати, бо приглушені часом спогади почали турбувати душу і думки. 
   Розповідь на зустрічі почав один з головних очевидців трагедії Григорій Севастьянович Бабченко, людина, якій судилося вижити, та перед тим зазирнути у вічі самій смерті.  Саме його зібраність і чіткість дій у той день допомогли врятувати не лише власне життя, а й життя товариша Бориса Івановича Шевченка. 
   Найсокровеннішими спогадами поділився саме Григорій Севастьянович, адже він став безпосереднім свідком гибелі свої колег-товаришів. Він працював водієм електровозу на шахті.
   “Цього дня на шахті саме працювала комісія, яку я довозив до робочих місць гірників. Завізши усіх, зустрів Ваню Кононенка. Ще й пам’ятаю, як зав’язалася розмова у нас про житло, його отримання. Поки говорили,  хлопці з бригади попросили мене завезти їхнє обладнання до кладової, бо саме закінчили роботу: Мукосій, Притуляк, Носаченко. Завізши все,  я прийшов в “ожидаловку”. Заходжу,  сидить Віктор Скрипник і Борис Шевченко, їдять “тормозки”, а я давай анекдоти їм розповідати — звичайна собі обстановка, яка не передбачала страшної біди.  І тут заходить Віктор Мізін і повідомляє, що йому диспетчер доклав, що на одному з “участків” прорвала вода.  Віктор Мізін каже: “Я зараз піду й ознайомлюся з обстановкою”. У цей момент підходять Черновол, Носаченко, Кононенко, Ліпінський, Доценко, Притуляк, Мукосій і Вітя Чорновол кричить — “Вода!” І всі збиваються в кучу. Я вийшов на штрек, глянув —  йде стіна чорна з води, валун, який страшно гуде. Вода йшла з південного вентиляційного відсіку”.
   Спочатку страшенний потік води утримували вагони. Але вслід за течією летіли трапи, шматки деревини та інші деталі. 
   “Я встиг крикнути — “Боря! На електровоз!” Він сів на свій, я на свій. Інші хлопці почіплялися за електровоз, за вагони…  Борючися зі страшним потоком, я зрозумів, що врятуватися вдасться не всім. Кажу хлопці — погибли ми… там прорвало, тут закрито на південь, ми не знаємо куди вибиратися — ми в “капкані”. Хлопці кинулися пливти за водою, а там повороти, їх кидає зі сторони в сторону. Я в цей момент перехрестився і кажу — господи, чим ми перед тобою провинили, що нам така страшна смерть? І він мені ніби направлення показав — найвищу точку — пасажирські вагони. Я побачив, що хлопців вже молотить, кричу усім: “на вагони”! А вони не можуть вже впоратися з течією… Борис — найближче від мене. Я лізу по кабелях, по трубі, де вода качається, він за мною. Добрався я до свого електровоза, виліз на кабіну, з кабіни на батарею, Бориса витягнув. Він дуже злякався схопився за кріплення, обличчя сховав… а я не те що боявся, я керував — якось вистачило сміливості. Якби я тоді так не зробив, я б зараз не говорив. 
   Інші хлопці не встигли вибратися… Вода заповнила електровоз. Дивлюся на “ожидаловку” — затоплює, все затоплює… Світло вибило. Я стою і спостерігаю картину — хлопці вже потоплені, їх перевертає, лампочки шахтарські “Україна” лише світяться під водою…
   Кажу,  Боря, держися будь-яким способом. Якщо нам судилося жити, то ми виберемося. Ще більше як пів години ми боролися з водою. А далі якимось дивом рівень води почав падати, видно знайшовши вихід.  Руки від холоду паралізовує, кажу, давай відчіпляємося та будемо якось вибиратися. Злізли ми з вагона, зіскочили під кріплення, а там мул, чоботи застрягають, глина. Босі ми таки вибралися на поверхню, подолавши ще на своєму шляху не одну страшну перешкоду”.
   А далі не менш моторошний період пошуку загиблих товаришів та ліквідації аварії. Безліч свідчень і показань, за якими шукали шахтарів, заборона дзвонити додому, група аквалангістів з Донбасу, єдина на увесь Радянський Союз, яка негайно прибула на місце трагедії літаком, звільнення керуючого складу шахти і шахтоуправління, страшні знахідки і, згодом, похорони…
   Надзвичайною стала історія ще одного шахтаря, якому судилося врятуватися — Колосовського Івана Йосиповича. Він перебував на південному конвеєрному штреці. Знайшли його на пожежній трубі. Зачепившись за цю трубу він пробув там близько 62 годин поспіль.  Його врятували аквалангісти. На жаль, сьогодні чоловіка вже нема в живих, він помер у 2002 році. Та його історія спасіння назавжди залишиться у спогадах шахтарів дивом. 
   Кожен з присутніх поділився ще багатьма історіями пошуків, веденням бортового журналу, ймовірними причинами трагедії,  про які потрібно було подбати вчасно. Когось у той день доля просто відвела від спуску у шахту, знайшлася робота на поверхні. Вже згодом довелося оцінити такі збіги обставин і жахнутися ймовірному іншому сюжету. Згадують шахтарі і той факт, що коли вода почала підійматися, хлопцям було дано команду негайно вибратися на поверхню, а вони лишилися доробити якісь дрібниці і ці дорогоцінні хвилини вирішили їхню долю. 
   Усі спогади, озвучені на цій зустрічі ще довго битимуть у скроні своєю відвертістю і правдивістю. Спогади очевидців. Спогади, які ранили їх назавжди. Мусимо пам’ятати і ми.

Олександра ДЗЮБА

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *